У грізні воєнні роки

З матеріалів книги 
Ф.К.Бєлявін, А.С.Пом’ятунов «Олександрія – місто гірників» 
(Короткий історико-краєзнавчий нарис). – Дніпропетровськ: «Промінь». – 1968 рік

Мирну творчу працю радянських людей порушили німецькі нацисти, які віроломно напали на нашу країну.

У перші ж дні війни в Олександрійський райвійськкомат надійшли сотні заяв від трудящих, які просили послати їх добровольцями на фронт. Робітник шахти тресту «Бурвугілля» Сокуренко Іван Ілліч, народження 1884 року, писав: «Мої два сини вже б’ють німецьких фашистів. Прошу послати мене на фронт. Я виправдаю себе там, незважаючи на старість».17 липня 1941 року Олександрійський райком партії інформував Кіровоградський обком КП(б)У: «На заклик Комітету Оборони трудящі нашого району відповіли приєднанням своїх голосів до голосу двохсотмільйонного радянського народу – голосу ненависті, презирства до фашистських загарбників. З третього по восьме липня по всьому району, на всіх підприємствах, у всіх організаціях, колгоспах, МТС проведені багатолюдні мітинги. Всього проведено більше 400 мітингів, у яких взяло участь 60 тисяч чоловік, виступили 17 тисяч чоловік».

Олександрійці невтомно працювали для потреб фронту, оперативно перебудовуючи виробництво для випуску воєнної продукції. Місця тих, хто пішов в армію, займали жінки, підлітки, ветерани праці.

60 процентів комуністів м.Олександрії пішли на фронт. 65 процентів членів комсомольської організації міста теж відстоювали честь і незалежність Радянської Батьківщини на передньому краї Великої Вітчизняної війни.

На перших порах ворог захопив значну частину нашої території. 6 серпня гітлерівські війська окупували Олександрію.

З перших днів свого панування німецькі фашисти почали встановлювати «новий порядок». Арешти, розстріли, грабунки, насильство – все це на собі відчули олександрійці.

Оголошення (3 січня 1942)

Ось одне з оголошень німецького коменданта про смертну кару за переховування зброї

Олександрійці, як і весь радянський народ не схилили голови перед ворогом. З кожним днем росло обурення проти звірств фашистів, які вони чинили на нашій землі.

В місті виникали підпільні групи. Організаторами їх були: Петро Іванович Марков, Леонід Михайлович Сидоренко, Яків Кирилович Яковенко, Яків Сергійович Шахунянц. Активну участь в діяльності цих груп брали комсомольці школи №3 (тепер школа №4): Михайло Олефіренко, Олександр Шакало, Федір Шпак, Олексій Ошкулов, Тимофій Комлик, Микола Пащенко.

1 січня 1942 року відбулись організаційні збори підпільників. Народні месники поклялись сповна відплатити німецьким фашистам за кров і сльози радянських людей.

«Кров за кров, смерть за смерть!» – такий був девіз підпільників.

На зборах були обговорені вказівки та рішення Комуністичної партії та Радянського Уряду щодо посилення партизанської боротьби з окупантами. Підпільники виробили конкретний план дій. Засідання закінчилось урочистим співом «Інтернаціоналу».

Незабаром на стінах будинків, телеграфних стовпах, навіть у гітлерівських установах з’явились листівки, які вселяли в серця радянських людей впевненість у перемозі Червоної Армії. Ці листівки підпільники розмножували від руки та на друкарській машинці.

Одночасно учасники організації вели серед населення усну агітацію проти німецьких загарбників. При цьому найбільш надійні, перевірені люди залучались до активної боротьби.

В підпільну організацію вступили Я.Байбараш, С.Курілов, І.Кравцов, Р.Маркова, П.Волошин, П.Покора, В.Литвинов, М.Просолова, М.Ісаєнко, Є.Троянкер, О.Чечканов, Л.Діброва, О.Прядко та ін.

Щоб краще знати наміри окупантів, було вирішено послати кількох членів організації на роботу на підприємства та в гітлерівські установи. Так, на залізницю було направлено Я.Байбараша, А.Курілова, І.Кравцова. В автоколону поступили В.Куницький, Я.Данилко, М.Кузнєцов, П.Волошин, М.Орлов, в ремонтні майстерні – А.Мунтян, В.Корнілов.

На елеваторі працювала група товаришів на чолі з П.Марковим, в яку входили: Н.Ємелін, Г.Сиденко, П.Самовал і Р.Маркова.

Всі ці підпільні групи або окремі патріоти виконували завдання організації. На елеваторі, наприклад, група підпільників псувала зерно, перешкоджала відвантаженню його в Німеччину.

В автоколоні та ремонтних майстернях підпільники виводили з ладу машини, устаткування, запасні частини. Група «залізничників» всіма засобами гальмувала рух поїздів, влаштовувала великі і малі диверсії. У поїздах обрізали гальмові рукави, вносили плутанину в сигналізацію. На 28-му кілометрі між станціями Королівкою і Байдаківкою було пущено під укіс состав з 10 вагонів.

Улітку 1943 року диверсанти «зв’язківці» перерізали телефонний кабель «Ростов – Берлін», перервавши таким чином на деякий час зв’язок між фронтом і ставкою Гітлера.

Всього в місті і районі підпільна організація провела більше 40 диверсійних актів.

Значне місце в роботі підпільників займала агітація серед населення.

Систематично розповсюджувались листівки, зведення Радянського Інформбюро. Їх приймали по радіо і розмножували.

Особливо посилилась агітаційна робота весною 1943 року, коли було встановлено зв’язок з партизанським загоном імені Ворошилова, що діяв у Чорному лісі. Очолював загін учасник громадянської війни Ілля Данилович Діброва, комісаром був Казимір Іванович Сабанський, нині секретар Олександрійського РК КП України.

Загонові потрібні були бійці, і підпільна організація направляла туди кращих товаришів, які горіли бажанням боротися з фашистським загарбниками.

Нелегкою була боротьба! На кожному кроці підпільників чатувала небезпека. Багатьох з них фашистам вдалось заарештувати. Ніхто з підпільників не просив у ворога пощади, ніхто не схилив голови перед ним. Так віддали своє життя комуністи Василь Пащенко, Яків Шахунянц, комсомольці Олександр Шакало, Петро Дехтяр, Володимир Груша, Михайло Олефіренко та інші. Слід сказати кілька слів про мужність комсомольця М.Олефіренко. Його зброєю в боротьбі з ворогом було слово. Михайло писав вірші, пристрасні й запальні. Вночі з товаришами він розклеював їх разом із черговим зведенням Радянського Інформбюро. Вірші кликали до перемоги; ряди народних месників росли.

Загарбники розуміли, яку силу мають листівки, де поряд із зведенням про перемоги радянських військ стоять віршовані рядки, які розпалюють ненависть до ворога. І фашисти докладали всіх зусиль, щоб вислідити їх автора.

Вночі 12 листопада 1942 року вони вислідили Михайла та його товариша Олександра Шакала. Мужньо тримався Михайло на допиті. Останніми словами було: «Так, я партизан, і всі ми партизани. Нас мільйони – всіх не перевішаєте, а від мене ви нічого не дізнаєтесь!» Він загинув як герой. Його іменем названо школу, в якій він учився. Іменами інших комсомольців-підпільників названі піонерські дружини шкіл міста.

Підпільні групи Олександрії вклали і свою скромну частку в розгром гітлерівських орд.

В кінці жовтня 1943 року радянські війська звільнили від загарбників кілька сіл Олександрійського району. На підступах до міста зав’язались жорстокі бої. Фашистське командування прагнуло за всяку ціну затримати просування радянських військ. На окремих ділянках німці намагались контратакувати наші наступаючі частини. Радянські воїни вміло і мужньо билися з ворогом, вершили героїчні подвиги. В листопадовий день 1943 року на окоп Івана Спічака (підрозділ 214-ї дивізії) вирушили три бронетранспортери з десятками гітлерівців. Коли до ворожих машин залишилось 20-25 метрів, боєць з автомата вдарив по солдатах і знищив кілька фашистів. Вороги розгубилися і повернули назад. У цей час Спічак кинув в’язку гранат в один з транспортерів і підпалив його. Озвірілі фашисти направили на окоп сміливця танк. Але і він був знищений другою в’язкою гранат Спічака. Тоді ворог кинув на окоп два транспортери з солдатами. Вони намагались захопити пораненого радянського бійця в полон. Останніми зусиллями Спічак зірвав запобіжне кільце з гранати і підірвав себе разом з німцями. Рядовому Івану Спічаку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Німецьке командування створило в районі Олександрії міцну оборону, що входила в комплекс так званого «дніпровського валу», який Радянській Армії нібито не подолати. Ця оборона була побудована на вогневій взаємодії і швидкому маневрі.

Панівні висоти навколо гітлерівці зміцнили оборонними площадками. За кожною висотою ховались танки. В разі потреби вони маневрували шляхами, що йшли улоговинами від однієї висоти до іншої.

Цю тактику оборони наше командування розгадало і послало в тил гітлерівців групи автоматників та мінерів. Останні замінували шляхи, позбавивши цим німецькі танки маневреності. Гарнізони висоток таким чином були ізольовані один від одного.

Наступ радянських військ почався одночасно по всьому фронту. Від кількох нищівних ударів німецька оборона захиталась.

Незабаром в наших руках були східні околиці міста з залізничною станцією. Німці почали спішно окопуватися і закріплятися на західному крутому березі Інгульця. Взяти їх тут було важко. Тоді наші частини зробили енергійний фланговий маневр: повівши наступ на північ, форсували Інгулець вище міста, зайняли вузол залізничних шляхів з селищем Користівка і, продовжуючи просуватись далі, створили для решток Олександрійського гарнізону пряму загрозу оточення.

6 грудня 1943 року місто повністю визволив 8-й Червонопрапорний механізований корпус, який на честь звільнення Олександрії став іменуватись Олександрійським.

Як рідних зустрічали жителі міста воїнів Радянської Армії. Вони запрошували бійців до хат, пригощали їх, чим могли.

Багато учасників боїв за визволення міста живе і трудиться в Олександрії. Це, зокрема, командир батареї Й.Кащуричев, танкіст С.Білецький, розвідник С.Куликов та інші.

У визвольних боях на Кіровоградщині брав участь партизанський загін І.Д.Діброви. Разом з частинами Червоної Армії він звільняв станцію Знам’янка, села Дмитрівку, Суботці та інші населені пункти.

Вірний син Комуністичної партії, палкий патріот своєї Батьківщини Ілля Данилович Діброва після визволення Кіровоградщини, в якому він брав безпосередню участь, знову відправився в тил противника для організації партизанського руху. Влітку 1944 року І.Д.Діброва з групою своїх товаришів приземлився на парашутах на території Чехословаччини. Там він організував велику партизанську бригаду, яка нещадно громила гітлерівців.

11 жовтня 1944 року Ілля Данилович загинув на бойовому посту.

Вдячний чехословацький народ свято шанує пам’ять воїна-героя. Недалеко від міста Стара Тура височить пам’ятник, на якому написано: «На вічну пам’ять командиру Другої партизанської бригади полковнику Радянської Армії Іллі Даниловичу Діброві, його заступнику Мілошу Угеру і всім радянським та чехословацьким партизанам, які загинули від час словацького повстання в боях з фашизмом».

В м.Братиславі іменем І.Д.Діброви названа площа. Робітники текстильної фабрики присвоїли його ім’я Будинку культури та піонерському табору.

Є вулиця Діброви і в м. Нове Място. В іншому словацькому місті – Рог – встановлено пам’ятник герою з художнім барельєфом і мармуровою таблицею, що містить його ім’я. 30 травня 1945 року тіло героя було перевезено на батьківщину – в м. Олександрію. В 1965 році сюди приїздили чехословацькі бойові побратими Іллі Даниловича. Вони відвідали його могилу, гостювали в сім’ї.

Зараз на будинку, де жив І.Д.Діброва, встановлено меморіальну дошку, така ж дошка є на вулиці, яка носить його ім’я, та на будівлі школи, де він учився.

Tagged , . Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

  • Хостинг